Тема 4. Основи державного та митного регулювання Зовнішньоекономічної діяльності

1. Поняття, принципи і види зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД). Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності та їх права.  Поняття «уповноважений економічний оператор».

Поняття, принципи та види зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД)

 Зовнішньоекономічна діяльність – діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, яку провадять як на території України, так і за її межами (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Суб’єкти господарської діяльності України та іноземні суб’єкти господарської діяльності під час провадження зовнішньоекономічної діяльності керуються такими принципами:

•  суверенітету народу України у провадженні зовнішньоекономічної діяльності, що полягає у:

–   виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на території України;

–   обов’язку України неухильно виконувати всі договори і зобов’язання України в галузі міжнародних економічних відносин;

•  свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у:

–  праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки;

–  праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;

–  обов’язку додержувати під час провадження зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;

–  виключному праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності;

•  юридичної рівності і недискримінації, що полягає у:

–  рівності перед законом всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, в тому числі держави, під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

–  забороні будь-яких, крім передбачених законодавством, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб’єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;

–  неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб’єктів;

•  верховенства закону, що полягає у:

–  регулюванні зовнішньоекономічної діяльності лише законами України;

–  забороні застосовувати підзаконні акти й акти управління місцевих органів, що в будь-який спосіб створюють для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності менш сприятливі умови, ніж ті, які встановлені законами України;

•  захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає в тому, що Україна як держава:

–  забезпечує рівний захист інтересів всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності на її території згідно із законами України;

–  здійснює рівний захист всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України відповідно до норм міжнародного права;

–  здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права;

•  еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу під час ввезення та вивезення товарів.

До видів зовнішньоекономічної діяльності, що їх провадять в Україні суб’єкти цієї діяльності, належать:

·    експорт та імпорт товарів, капіталів і робочої сили;

·   надання суб’єктами ЗЕД України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, юридичних, туристичних та інших, прямо й винятково не заборонених законами України; надання зазначених послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності суб’єктам ЗЕД України;

·   наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна й інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та підготовка фахівців на комерційній основі;

·   міжнародні фінансові операції та операції із цінними паперами; кредитні й розрахункові операції між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення суб’єктами ЗЕД банківських, кредитних і страхових установ за межами України; створення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених установ на території України;

·   спільна підприємницька діяльність між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій і спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

·   підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності, аналогічна діяльність суб’єктів ЗЕД за межами України;

·   організація і провадження діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів семінарів та інших подібних заходів, здійснюваних на комерційній основі;

·   товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі;

· орендні, в тому числі лізингові, операції;

·   операції з придбання, продажу й обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах і на міжбанківському валютному ринку;

·   роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб’єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній платній основі із суб’єктами ЗЕД як на території України, так і за її межами;

· інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо або у винятковій формі законами України.

Посередницькі операції, під час здійснення яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших), проводяться без обмежень.

 Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності та їх права

Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

–  фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно із законами України і постійно проживають на території України;

–  юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі й консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких перебувають повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;

–  об’єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно із законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правові закони України не забороняють провадити господарську діяльність;

–  структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно із законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;

–  спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні та які мають постійне місцезнаходження на території України;

–  інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Україна в особі її органів, місцеві органи влади й управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно із законами України.

Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право:

–  самостійно визначати форму розрахунків за зовнішньоекономічними операціями з-поміж тих, що не суперечать законам України та відповідають міжнародним правилам;

–  безпосередньо брати і надавати комерційні кредити за рахунок власних коштів у чинній на території України валюті та в іноземній валюті як у межах, так і за межами України, самостійно приймати рішення із зазначених питань;

–  вільно обирати банківсько-кредитні установи, які вестимуть їх валютні рахунки та розрахунки з іноземними суб’єктами господарської діяльності, користуватися їх послугами із додержанням при цьому вимог чинних законів України.

Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак.

Фізичні особи мають право провадити зовнішньоекономічну діяльність із моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно із законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають таке право, якщо вони зареєстровані як підприємці. Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони є суб’єктами господарської діяльності за законом держави, у якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.

Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів із моменту набуття ними статусу юридичної особи.

Втручання державних органів у зовнішньоекономічну діяльність її суб’єктів, у тому числі шляхом видання підзаконних актів, які створюють для її здійснення умови, гірші від встановлених у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність», є обмеженням права здійснення зовнішньоекономічної діяльності і як таке забороняється.

До суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовувати санкцію у вигляді тимчасового зупинення права здійснення такої діяльності у випадках порушення чинних законів України.

Суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності, який одержав від цієї діяльності у власність кошти, майно, майнові і немайнові права та інші результати, має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними на свій розсуд.

Вилучення результатів зовнішньоекономічної діяльності у власника у будь-якій оплатній або неоплатній формі без його згоди забороняється, за винятком випадків, передбачених законами України.

Провадження видів зовнішньоекономічної діяльності за межами України підлягає регулюванню також законами відповідних держав.

Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно із законами цих держав.

Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право брати участь у міжнародних неурядових економічних організаціях.

Іноземні суб’єкти господарської діяльності, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право відкривати свої представництва на цій території. Акредитацію філій і представництв іноземних банків здійснює Національний банк України відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність». Реєстрацію представництв інших іноземних суб’єктів господарської діяльності здійснює центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики протягом 60 робочих днів із дня подання іноземним суб’єктом господарської діяльності документів на реєстрацію.

Для реєстрації представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності на території України необхідно подати:

–  заяву з проханням про реєстрацію представництва, яку складають у довільній формі;

–  витяг із торговельного (банківського) реєстру країни місцезнаходження офіційно зареєстрованого головного органу управління іноземного суб’єкта господарської діяльності;

–  довідку від банківської установи, у якій офіційно відкрито рахунок представництва;

–  доручення на здійснення представницьких функцій, оформлене згідно із законом країни, де офіційно зареєстровано іноземного суб’єкта господарської діяльності.

Документи мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі і належно легалізовані в консульських установах, які представляють інтереси України, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше. За реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності з них справляють плату в розмірі, що встановлює Кабінет Міністрів України, і яка не має перевищувати фактичних витрат держави, пов’язаних із такою реєстрацією.

Якщо центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики відмовляється зареєструвати представництво іноземного суб’єкта господарської діяльності або не приймає рішення щодо цього у встановлений шістдесятиденний строк, іноземний суб’єкт господарської діяльності може оскаржити таку відмову у судових органах України.

Забороняється вимагати від іноземного суб’єкта господарської діяльності повторної реєстрації (перереєстрації) раніше зареєстрованого представництва на території України.

У разі зміни назви, юридичного статусу, юридичної адреси чи оголошення іноземного суб’єкта господарювання неплатоспроможним чи банкрутом представництво іноземної юридичної особи на території України зобов’язане повідомити про це центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики у семиденний строк.

Господарська, в тому числі зовнішньоекономічна, діяльність іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України регулюється законами України щодо порядку здійснення іноземними особами господарської діяльності на території України. У разі якщо така діяльність пов’язана з іноземними інвестиціями, вона регулюється відповідними законами України.

 Поняття «уповноважений економічний оператор»

Уповноважений економічний оператор – це підприємство, створене згідно із законодавством України, яке відповідає встановленим умовам та має право користуватися спеціальними спрощеннями відповідно до Митного кодексу.

Статус уповноваженого економічного оператора надає підприємству митниця шляхом видачі сертифіката уповноваженого економічного оператора і включення його до Єдиного реєстру уповноважених економічних операторів.

Отримання сертифіката уповноваженого економічного оператора надає відповідній особі право провадити такі види діяльності:

1) митна брокерська діяльність;

2) відкриття та експлуатація магазину безмитної торгівлі;

3) відкриття та експлуатація митного складу;

4) відкриття та експлуатація вільної митної зони комерційного або сервісного типу;

5)   відкриття та експлуатація складу тимчасового зберігання;

6)    відкриття та експлуатація вантажного митного комплексу.

Підприємству можуть видати сертифікати уповноваженого економічного оператора таких видів:

1) на спрощення митних процедур;

2) щодо надійності і безпеки;

3) на спрощення митних процедур та щодо надійності і безпеки.

Статус уповноваженого економічного оператора визнають на всій митній території України.

Взаємовідносини уповноваженого економічного оператора з органом доходів і зборів визначає погоджена керівником органу доходів і зборів та уповноваженим економічним оператором процедура, яка встановлює:

1) регламент інформаційного обміну між органом доходів і зборів та уповноваженим економічним оператором;

2) порядок обліку, зберігання та перевірки митного забезпечення, знятого з товарів, транспортних засобів комерційного призначення;

3) особливості виконання митних формальностей під час застосування спеціальних спрощень, що надають уповноваженому економічному оператору відповідно до Митного кодексу.

З метою отримання статусу уповноваженого економічного оператора підприємство подає до митниці за місцем своєї державної реєстрації заяву, підписану керівником і засвідчену печаткою підприємства. Вид сертифіката уповноваженого економічного оператора заявник обирає на свій розсуд.

До заяви про видачу сертифіката уповноваженого економічного оператора додають анкету з результатами самооцінки, проведеної заявником за такими критеріями:

1) дотримання положень законодавства України, в тому числі з питань державної митної справи;

2) система звітності та обліку товарів, транспортних засобів;

3) платоспроможність;

4) відповідність стандартам безпеки.

Форми заяви про видачу сертифіката уповноваженого економічного оператора й анкети з результатами самооцінки, проведеної заявником, визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Митниця проводить попередню (фізичну і документальну) перевірку відомостей, наданих заявником, і передає центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, заяву, анкету і свій висновок про можливість або неможливість надання заявникові статусу уповноваженого економічного оператора.

Якщо протягом трьох років, що передують даті подання заяви, підприємство здійснювало митне оформлення товарів, транспортних засобів в іншому органі доходів і зборів, митниця, до якої подано заяву, надсилає до такого органу доходів і зборів запит про перевірку наведених в анкеті відомостей. Перевірку (фізичну і документальну) проводять у тритижневий строк із дня отримання запиту. Результати перевірки надсилають до митниці – відправника запиту в електронній формі. Після закінчення перевірки митниця передає центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, заяву, анкету і свій висновок про можливість або неможливість надання заявникові статусу уповноваженого економічного оператора.

Рішення щодо надання або ненадання статусу уповноваженого економічного оператора митниця приймає протягом 90 календарних днів з дня отримання нею заяви. За потреби цей строк може бути подовжений на 30 календарних днів. У разі відмови надати статус уповноваженого економічного оператора митниця письмово повідомляє заявника про підстави такої відмови у межах встановленого строку.

Форму і порядок видачі сертифіката уповноваженого економічного оператора визначає центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

У разі прийняття рішення про надання підприємству статусу уповноваженого економічного оператора таке підприємство включають до Єдиного реєстру уповноважених економічних операторів і протягом трьох робочих днів із дня прийняття рішення видають йому відповідний сертифікат.

Для отримання сертифіката уповноваженого економічного оператора підприємство має відповідати таким умовам:

1.        здійснення зовнішньоекономічної діяльності протягом не менше ніж трьох років до дня звернення до митниці із заявою про надання статусу уповноваженого оператора економічної діяльності;

2.      відсутність на день звернення до митниці невиконаного зобов’язання зі сплати митних платежів і пені;

3.     відсутність на день звернення до митниці заборгованості відповідно до податкового законодавства;

4.  відсутність протягом трьох років до дня звернення до митниці фактів притягнення посадових осіб підприємства до адміністративної відповідальності за порушення митних правил за статтями 472, 482–485 Митного кодексу;

5. наявність такої системи обліку товарів, яка дає змогу порівнювати документи і відомості, що надають органам доходів і зборів під час митного контролю та митного оформлення, із документами і відомостями про провадження господарської діяльності;

6.            відсутність на день звернення до митниці суми непогашеного грошового зобов’язання, визначеного за результатами документальної перевірки.

Уповноваженому економічному оператору, якому видано сертифікат щодо надійності і безпеки, можуть бути надані такі спеціальні спрощення:

1) зменшений обсяг відомостей, які необхідно надати органу доходів і зборів до прибуття на митну територію України та/або вибуття за межі митної території України товарів, транспортних засобів комерційного призначення;

2) тимчасове зберігання товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що перебувають під митним контролем, у приміщеннях, на відкритих і критих майданчиках уповноваженого оператора економічної діяльності;

3) зняття митного забезпечення без отримання дозволу митниці;

4) відправка товарів із приміщень, відкритих і критих майданчиків уповноваженого оператора економічної діяльності без пред’явлення їх органу доходів і зборів місця відправки.

Уповноваженому економічному оператору, якому видано сертифікат на спрощення митних процедур, можуть бути надані такі спеціальні спрощення:

1) здійснення митного контролю першочергово;

2) розміщення товарів на складі тимчасового зберігання закритого типу без отримання дозволу органу доходів і зборів;

3) звільнення від надання гарантії під час здійснення внутрішнього митного транзиту товарів (крім підакцизних), якщо декларантом є уповноважений економічний оператор;

4) митне оформлення товарів на об’єктах уповноваженого оператора економічної діяльності;

5) подання однієї митної декларації, якщо протягом певного часу, погодженого з органом доходів і зборів, товари неодноразово ввозить на митну територію України або вивозить за її межі одна особа за одним зовнішньоекономічним договором.

Уповноваженому економічному оператору, якому видано сертифікат на спрощення митних процедур та щодо надійності і безпеки, можуть бути надані одночасно спеціальні спрощення, перелічені вище.

Дію сертифіката уповноваженого економічного оператора митниця зупиняє за наявності таких підстав:

1.  виявлення органом доходів і зборів достовірних фактів і відомостей, що спростовують відомості, надані за результатами самооцінки;

2.  подання підприємством заяви про зупинення дії сертифіката уповноваженого економічного оператора;

3.  наявність заборгованості зі сплати митних платежів та пені;

4.  притягнення керівників заявника, його засновників, акціонерів – фізичних осіб, які володіють контрольним пакетом акцій, до кримінальної відповідальності за злочини проти власності, у сфері господарської діяльності та/або у сфері службової та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг;

5.  відкриття справи про порушення заявником митних правил за статтями 472, 482–485 Митного кодексу;

6.  наявність непогашеного грошового зобов’язання, визначеного за результатами документальної перевірки.

Митниця протягом п’яти робочих днів з дати зупинення дії сертифіката уповноваженого економічного оператора письмово інформує про це уповноваженого економічного оператора.

Сертифікат уповноваженого економічного оператора анулюють у разі:

1) подання підприємством заяви про вилучення його з Єдиного реєстру уповноважених економічних операторів;

2) припинення юридичної особи – уповноваженого економічного оператора згідно із законодавством України;

3) набрання стосовно керівників уповноваженого економічного оператора, його засновників, акціонерів, які володіють контрольним пакетом акцій, законної сили обвинувальним вироком суду за злочини проти власності, у сфері господарської діяльності та/або у сфері службової та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг;

4) притягнення більше ніж двічі протягом року посадових осіб уповноваженого економічного оператора до адміністративної відповідальності за порушення митних правил за статтями 472, 482–485 Митного кодексу.

Рішення про анулювання сертифіката уповноваженого економічного оператора оформлюють наказом митниці, воно набирає чинності із дня видання такого наказу.

Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, веде Єдиний реєстр уповноважених економічних операторів і забезпечує його оприлюднення на своєму офіційному сайті.

2. Мета й особливості державного регулювання зовнішньо- економічної діяльності в Україні. Принципи митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Органи та система методів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Мета й особливості державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Зовнішньоекономічну діяльність в Україні регулюють з метою:

–  забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України;

–  стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України;

–  створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинених зарубіжних країн.

Зовнішньоекономічну діяльність в Україні регулюють:

–  Україна як держава в особі її органів у межах їх компетенції;

–  недержавні органи управління економікою (товарні, фондові, валютні біржі, торгові палати, асоціації, спілки та інші організації координаційного типу), що діють на підставі їх статутних документів;

–  самі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод, що укладають між собою.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні відбувається за допомогою:

·        законів України;

·       передбачених у законах України актів тарифного і нетарифного регулювання, що видають державні органи України в межах своєї компетенції;

·       економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах законів України;

·       рішень недержавних органів управління економікою, що приймають за їх статутними документами в межах законів України;

·       угод, що укладають між собою суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, які не суперечать законам України.

Нормативно-правові акти, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність і відповідно до закону є регуляторними актами, розробляють, розглядають, приймають та оприлюднюють зважаючи на вимоги Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

 Принципи митного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Україна самостійно здійснює митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності на своїй території. Митну політику України визначає Верховна Рада України.

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють згідно із Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Митним кодексом України, законами України про митне регулювання, Єдиним митним тарифом України та міжнародними договорами України.

Територія України становить єдиний митний простір, на якому діють митні правила України, з додержанням зобов’язань, що випливають з міжнародних договорів України.

Єдиний митний тариф України

визначають згідно з відповідним законом України. Єдиний митний тариф України встановлює на єдиній митній території України оподаткування митом предметів, що ввозять на територію України або вивозять з неї. Ставки Єдиного митного тарифу України мають бути єдиними для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності і територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами.

Митний контроль та митне оподаткування на території спеціальних економічних зон регулюють спеціальні закони України та міжнародні договори, які встановлюють спеціальний правовий режим цих зон у кожному окремому випадку.

До суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності (іноземних суб’єктів господарської діяльності), які провадять демпінг, а також держав, які застосовують щодо України дискримінаційні дії, можуть вживати різні митні заходи.

Митні правила України, які мають включати порядок декларування товарів, сплати мита й інших податків, що їх справляють під час переміщення товарів через митний кордон України, надання митних пільг та інші умови проходження митного контролю, встановлюють законами України про митне регулювання. Єдиний митний тариф України та митні правила України мають бути офіційно опубліковані у загальнодоступних засобах масової інформації не пізніш як за 45 днів до дати введення їх у дію. У разі якщо зазначені документи не будуть офіційно опубліковані, вони не набирають чинності. Якщо зазначені документи опублікують пізніше як за 45 днів до введення їх у дію, датою набрання чинності вважатимуть 46-й день з моменту офіційної публікації. Офіційним опублікуванням вважають оприлюднення у періодичному офіційному виданні Верховної Ради України або Кабінету Міністрів України. Датою офіційного опублікування вважають дату фактичного виходу друком відповідного номера цього видання.

Органи та система методів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Україна самостійно формує систему і структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на її території.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності має забезпечувати:

–  захист економічних інтересів України та законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;

– 

створення рівних можливостей суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності для розвитку всіх видів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всіх напрямів використання доходів і здійснення інвестицій;

–  заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися у зовнішньоекономічну діяльність суб’єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання відбувається згідно із законами України.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою:

·        законів України;

·        передбачених у законах України актів тарифного і нетарифного регулювання, які видають державні органи України в межах їх компетенції;

·        економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах законів України;

·        рішень недержавних органів управління економікою, які приймають за їх статутними документами в межах законів України;

·        угод, що укладають між собою суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності, які не суперечать законам України.

Найвищим органом, що здійснює державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, є Верховна Рада України.

До компетенції Верховної Ради України належить:

–  прийняття, зміна і скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності;

–  затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України;

–  розгляд, затвердження і зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

–  укладання міжнародних договорів України відповідно до законів України про міжнародні договори України та приведення чинного законодавства України у відповідність із правилами, встановленими цими договорами;

–  затвердження нормативів обов’язкового розподілу валютної виручки державі та місцевим радам народних депутатів України, ставок та умов оподаткування, митного тарифу, митних зборів і митних процедур України під час здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

–  встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України;

–  затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких забороняється;

–  прийняття рішень про застосування заходів у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань шляхом встановлення повної/часткової заборони (повного/часткового ембарго) на торгівлю; позбавлення режиму найбільшого сприяння або пільгового спеціального режиму.

Кабінет Міністрів України:

· вживає заходів для здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України;

· координує діяльність міністерств, державних комітетів та відомств України з регулювання зовнішньоекономічної діяльності; координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах;

· ухвалює нормативні акти управління з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України;

· проводить переговори та укладає міжурядові договори України з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України про міжнародні договори України, забезпечує виконання міжнародних договорів України з питань зовнішньоекономічної діяльності всіма державними органами управління, підпорядкованими Кабінету Міністрів України, та залучає до їх виконання інших суб’єктів зовнішньо економічної діяльності на договірних засадах;

· відповідно до своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств – органів оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вищими за повноваження Кабінету Міністрів України, які він має згідно із законами України;

· забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану України;

· вживає заходів щодо забезпечення раціонального використання коштів Державного валютного фонду України;

· забезпечує виконання рішень Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй з питань зовнішньоекономічної діяльності;

· приймає рішення про застосування заходів у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань шляхом запровадження режиму ліцензування або здійснення інших заходів.

Національний банк України:

·        зберігає і використовує золотовалютний резерв України та інших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України;

·        представляє інтереси України у відносинах із центральними банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські угоди;

·        регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав;

·        здійснює облік і розрахунки за наданими та одержаними державними кредитами і позиками, провадить операції із централізованими валютними ресурсами, які виділяють із Державного валютного фонду України в розпорядження Національного банку України;

·        є гарантом кредитів, що надають суб’єктам з
овнішньоекономічної діяльності іноземні банки, фінансові та інші міжнародні організації під заставу Державного валютного фонду й іншого державного майна України;

·        здійснює інші функції відповідно до Закону України

·        «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України. Національний банк України може делегувати виконання покладених на нього функцій іншим банкам для зовнішньоекономічної діяльності України.

Центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики:

·         забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики під час виходу суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на зовнішній ринок, координацію їх зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України;

·         контролює додержання всіма суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності чинних законів України та умов міжнародних договорів України;

·         проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування в порядку, визначеному законами України;

·         виконує інші функції відповідно до законів України і Положення про Міністерство економічного розвитку і торгівлі України.

Органи доходів і зборів:

–  здійснюють митний контроль в Україні згідно з чинними законами України.

Антимонопольний комітет України:

–  контролює додержання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності законодавства про захист економічної конкуренції.

Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі:

– здійснює оперативне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності відповідно до законодавства України;

–  приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань і застосування відповідно антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів;

–  приймає рішення про застосування заходів у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів або економічних угруповань у межах компетенції, визначеної законами України.

Органами місцевого управління зовнішньоекономічною діяльністю є:

–  місцеві ради народних депутатів України та їх виконавчі і розпорядчі органи;

–  територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України.

Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України можуть створювати свої територіальні під- розділи (відділення), якщо це випливає з їх компетенції, яку визначають закони України та положення про ці органи.

Для регулювання ЗЕД застосовують чотири групи методів:

1.  міжнародні торговельні договори;

2.  тарифне регулювання зовнішньої торгівлі;

3.  нетарифні (адміністративні) заходи регулювання;

4.  економічні методи державного стимулювання експортного виробництва та розвитку експортного потенціалу.

Перша група методів регулювання ЗЕД – міжнародні торговельні договори. Вони визначають загальні шляхи розвитку економічних відносин між державами, встановлюють торговельно-економічний, політичний режим взаємодії, передбачають умови взаємних розрахунків, терміни співробітництва тощо. У договорах можуть зафіксувати довгострокові угоди (5-10 років і більше), торговельні та інші форми взаємодії. Практикують також укладання щорічних протоколів про взаємні поставки товарів. Угоди і протоколи, доповнюючи один одного, сприяють розвитку сталого взаємовигідного співробітництва.

Друга група методів регулювання ЗЕД – тарифне регулювання зовнішньої торгівлі, основою якого є митні тарифи, які за своїм характером належать до економічних регуляторів.

Третя група методів регулювання ЗЕД – нетарифні (адміністративні) заходи регулювання зовнішньої торгівлі, які поділяють на дві групи: протекціоністські заходи й адміністративні формальності.

Протекціоністські заходи спрямовані на пряме обмеження експорту й імпорту з метою захисту певних галузей національного виробництва.

Ліцензування – система письмових дозволів, які видають державні органи на експорт та імпорт товарів. Ліцензування застосовують на певні періоди часу за окремими товарами, що включені до переліку продукції загальнодержавного призначення.

Контингентування (квотування) експорту й імпорту – кількісні або вартісні обмеження експорту й імпорту, що запроваджують на певний термін за окремими товарами та послугами, країнами та групами країн.

Антидемпінгові процедури – це судові й адміністративні розгляди претензій, що їх подають національні підприємці проти іноземних постачальників, звинувачуючи їх у продажу товарів за заниженими цінами, що може заподіяти шкоди місцевим виробникам аналогічної продукції.

Цінові преференції встановлюють у законодавчому порядку деякі країни шляхом визначення мінімальної різниці в цінах. За цими преференціями ціни на товари і послуги імпортера мають бути нижчими за ціни національних виробників. Національні компанії можуть розміщувати свої замовлення в іноземного виробника, лише якщо ціни на його продукцію будуть нижчими за національні аналоги не менше ніж на визначений мінімум.

Заходи, що належать до адміністративних формальностей, обмежують торгівлю.

Митні формальності. Їх основу становить Митний кодекс. Він визначає загальні завдання і функції митних органів, порядок розроблення, затвердження і використання тарифів, умови звільнення від сплати мита, санкції за порушення митних правил, порядок розгляду скарг. Митні формальності є одними з найефективніших методів регулювання ЗЕД.

Технічні процедури. Їх встановлюють у законодавчому порядку державні органи. Це комплекс заходів з перевірки відповідності імпортованої продукції вимогам міжнародних і національних стандартів, галузевих норм і технічних приписів. Одним із видів технічних бар’єрів є вимога сертифікації товарів, що ввозять до країни. Для цього їх піддають випробуванням на відповідність їх властивостей вимогам стандартів за технічними, санітарними, технологічними, радіаційними, ветеринарними, екологічними та іншими показниками. Ця процедура має вибірковий характер, але може серйозно ускладнити збут низки товарів, якщо завчасно їх не сертифікувати.

Імпортні процедури являють собою правила проведення імпортних операцій під час державних закупівель. У багатьох країнах у цих випадках покупець має провести міжнародні торги з метою з’ясування найвигіднішого продавця. Іноді покупцеві видають ліцензію лише в тому випадку, якщо він виконав вимоги щодо здійснення зустрічних експортних операцій.

Оперативне регулювання ЗЕД. Державні регулювальні органи можуть призупинити операції учасників ЗЕД у разі поставки неякісної продукції, невиконання зобов’язань експортних поставок за одночасного експорту аналогічних товарів у інших формах, експорту за необґрунтовано низькими цінами або імпорту за завищеними цінами, повідомлення неправдивої інформації в рекламі, митній, валютно-фінансовій та реєстраційній документації. Припинення зовнішньоекономічних операцій застосовують як до вітчизняних суб’єктів ЗЕД, так і іноземних, які припустились порушення законодавства. 

Економічні методи державного стимулювання експортного виробництва і розвитку експортного потенціалу.

З метою стимулювання розвитку експортоспроможних галузей у світовій практиці користуються широким набором інструментів.

Пряме державне фінансування експортерів. Здійснюється у вигляді виплат фірмам і компаніям дотацій із бюджету для усунення різниці між собівартістю продукції та експорт- ними цінами для забезпечення отримання прибутку. Такий метод застосовують у разі поставок великих матеріаломістких товарів (суден, нафтових бурових платформ тощо).

Державне фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР). Щодо наукомістких товарів, які потребують значних витрат на проведення НДДКР, державна допомога експортерові зазвичай має непрямий характер і полягає у фінансуванні розробок (до 30% необхідних коштів), підвищенні відсотка амортизаційних відрахувань для використовуваного обладнання.

Непряме фінансування експортерів. Відбувається через мережу приватних банків, яким держава надає спеціальні дотації на зменшення кредитних ставок експортерам. До непрямого фінансування також належить повернення експортерам мит, сплачених під час ввезення сировини, а також передача експортерам урядових, у тому числі військових, замовлень за стабільними і, як правило, високими цінами.

Зниження податків з експортерів. Це найпоширеніше пряме зниження податків із фірм, компаній залежно від частки експорту в їх виробництві. Часто фірмам-експортерам дозволяють проводити відрахування до резервних фондів розвитку експортного виробництва з неоподатковуваної частини прибутку.

Кредитування експортера може бути:

–  внутрішнім – через державні банки шляхом надання середньострокових (до п’яти років) і довгострокових (до 20–30 років) кредитів у національній та вільно конвертованій валюті на розвиток експортного виробництва. При цьому кредити надають на сприятливих умовах за стабільними ставками;

–  зовнішнім – надання кредитів імпортерам у формі фінансових і товарних кредитів постачальників експортної продукції. Держава субсидує із бюджету як фірмові, так і банківські кредити, які є цільовими, отже, іноземні одержувачі мають їх використовувати лише для закупівлі товарів у фірми або країни кредитора.

Страхування експорту. Має два напрями – внутрішнє і зовнішнє.

Внутрішнє страхування здійснює держава. Воно допомагає за рахунок бюджетних коштів перекривати частину ризиків у разі великих капіталовкладень в експортне виробництво.

Під час здійснення зовнішнього страхування держава коштом бюджету бере на себе частину політичних і комерційних ризиків за експортом. До політичних ризиків належать війни, урядові перевороти, різкі зміни політичної обстановки, страйки. Усі ці фактори або ускладнюють, або взагалі зривають виконання контрактів. До комерційних ризиків належать коливання валютних курсів, банкрутства, зміни у митній і податковій системах. Завдяки страхуванню експортер відшкодовує майже всі втрати від ризиків.

Допомога державним представництвам за кордоном, які займаються рекламою національних товарів, підтриманням приватних фірм тощо. Це зазвичай набуває форми допомоги у відкритті закордонних офісів, фінансуванні досліджень іноземних ринків тощо. Для цього у країнах із ринковою економікою проводять організаційну, статистичну, дослідну й інформаційну роботу. Збирають статистичні дані, аналізують стан та оцінюють перспективи ЗЕД, видають довідники. За сприяння посольств, торговельних місій і представництв державні служби отримують комерційну інформацію, знаходять іноземних контрагентів. Встановленню взаємодії між контрагентами сприяють міжнародні симпозіуми, конференції, виставки та інші форми ознайомлення представників ділових кіл різних країн із досягненнями в економіці, науці, техніці.

3. Суть митно-тарифного та нетарифного регулювання. Митний тариф – основа економічного регулювання експортно-імпортних операцій. 

Нетарифне регулювання – адміністративна форма регулювання ЗЕД.

 Поняття та класифікація заходів нетарифного регулювання ЗЕД

Відповідно до статті 4 Митного кодексу України під заходами нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності розуміють заборони та/або обмеження, не пов’язані із застосуванням мита, до товарів, що їх переміщують через митний кордон України, встановлені відповідно до законодавства країни і спрямовані на захист внутрішнього ринку, громадського порядку та безпеки, суспільної моралі, на охорону здоров’я та життя людей і тварин, навколишнього природного середовища, захист прав споживачів товарів, що їх ввозять до України, а також на охорону національної культурної й історичної спадщини.

Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі – це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішні ринки і стимулюють розвиток експортного потенціалу держави як суб’єкта світових господарських зв’язків.

Мета цих заходів – не лише посилення конкурентних позицій країни-імпортера, а й захист національної промисловості, охорона життя і здоров’я населення, навколишнього середовища, моралі, релігії, національна безпека. Окрім того, нетарифні методи застосовують і щодо експортних операцій – також для захисту національних ринків.

За визначенням основних методів чинні заходи нетарифного регулювання можна поділити на дві основні групи:

ü прямі заходи нетарифного регулювання (квотування, ліцензування, добровільне обмеження експорту);

ü   непрямі заходи нетарифного регулювання (технічне регулювання, спеціальні митні формальності, політика державних закупівель, вимоги щодо вмісту кінцевих компонентів).

            Отже, до нетарифних належать будь-які заходи неподаткового характеру з боку держави, що мають на меті справити вплив на суспільні відносини у зовнішньоекономічній сфері.

Сутність нетарифного регулювання ЗЕД полягає у забезпеченні належного захисту інтересів не лише держави, а й окремих суб’єктів цієї діяльності.

Світова організація торгівлі (СОТ) неодноразово наголошувала на необхідності повної ліквідації нетарифних бар’єрів, але більшість країн світу продовжує широко їх застосовувати. На сьогодні нетарифні бар’єри являють собою найефективнішу зброю дискримінації та блокування доступу до ринків збуту. Вони включають велику кількість протекціоністських прийомів (за підрахунками Міжнародної конференції з торгівлі і розвитку ООН (ЮНКТАД) – понад 800), починаючи від урядових субсидій, кількісних обмежень, запровадження санітарних і технічних норм і закінчуючи навмисним ускладненням адміністративних процедур.

Ступінь впливу нетарифних інструментів на міжнародну торгівлю важко оцінити кількісно. На відміну від тарифного регулювання, що його встановлюють у законодавчому порядку, нетарифні обмеження можуть запроваджувати за рішенням органів виконавчої та місцевої влади. Згідно з даними ЮНКТАД, у загальному обсязі нетарифних заходів кількісні обмеження сягають 20%, стільки ж – податкові заходи (внутрішні та прикордонні), дещо менше – технічні норми та правила. Лідерами у використанні нетарифних обмежень у міжнародній торгівлі є США, Японія та ЄС.

У сучасних умовах нетарифне регулювання застосовують держави задля досягнення:

–   захисту національної економіки;

–   дотримання міжнародної безпеки;

–   охорони життя і здоров’я людей;

–   виконання міжнародних зобов’язань;

–  підтримання стабільності міжнародної        торговельної системи тощо.

Крім того, до них вдаються у випадках:

• різкого погіршення платіжного балансу країни;
• необхідності збільшити надходження до державного бюджету;
•   великого зовнішнього боргу країни;
• значного порушення рівноваги за певними групами товарів на національному ринку;
• істотної різниці між цінами на національному та світовому ринках;
•  необхідності вжиття заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;
•  укладення міжнародних угод щодо добровільного обмеження експорту чи імпорту.

До переваг нетарифних засобів можна віднести:

•  просту процедуру застосування (більшу частину нетарифних обмежень встановлюють нормативними актами органів виконавчої влади);
  
• високу ефективність та оперативність застосування;
• відсутність потреби узгоджувати застосування більшості нетарифних засобів з іншими державами.

Основним механізмом зменшення нетарифних інструментів і жорстокої регламентації правил та процедур їх використання в інтересах розвитку міжнародної торгівлі є багатосторонні міжнародні форуми та організації, серед яких – СОТ, ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво, Міжнародна конференція з торгівлі і розвитку ООН (ЮНКТАД) та Європейська економічна комісія ООН.

Різні міжнародні організації, а також національні установи неоднаково тлумачать сукупне поняття нетарифного регулювання. 

Існують різні класифікації нетарифних заходів, що їх розробляють міжнародні організації. Найвідомішими є класифікації, розроблені ЮНКТАД і СОТ.

За класифікацією ЮНКТАД, нетарифні заходи поділяють на:

–   паратарифні;

–   заходи цінового контролю;

–   заходи фінансового контролю;

–   автоматичне ліцензування;

–   кількісні обмеження;

–   монопольні заходи і технічні стандарти.

Класифікація, розроблена СОТ, поділяє всі інструменти нетарифного регулювання на п’ять груп:

1.  Втручання держави в економіку (пільги виробникам та споживачам місцевої продукції; експортні субсидії; компенсаційні мита; державні закупівлі; торговельні операції державних підприємств, інші заходи з обмеження торгівлі).

2. Особливості митних та адміністративних процедур (митна оцінка; антидемпінгові мита; структура тарифів; консульські та митні формальності і документи; вимоги щодо зразків товарів).

3.   Стандарти й інші спеціальні вимоги до товарів (технічні стандарти; вимоги до упакування і маркування товарів);

4.  Специфічні торговельні бар’єри (кількісні обмеження імпорту; двосторонні дискримінаційні обмеження імпорту; обмеження експорту; встановлення мінімальних цін; ліцензування; заборони щодо кінофільмів).

5. Імпортні податки і збори (внесення депозитів; кредитні обмеження для імпортерів; різні збори; прикордонні збори фіскального характеру; обмеження щодо іноземних вино-горілчаних виробів; дискримінаційні збори з автомобілів; статистичні й адміністративні збори; спеціальні збори на імпортні товари).

Усі види нетарифних обмежень можна умовно згрупувати у такі три класи: економічні, адміністративні та правові. Таку класифікацію нетарифних обмежень наведено у таблиці.

Класифікація нетарифних обмежень

Групи нетарифних обмежень	Інструменти застосування нетарифних обмежень
Економічні	Демпінг
	Експортні кредити
	Субсидії під час експорту
	Внутрішні податки та збори
	Надання пільг
	Валютно-кредитні інструменти
Групи нетарифних обмежень	Інструменти застосування нетарифних обмежень
Адміністративні	Реєстрація експортних та імпортних товарів
	Технічні бар’єри (реєстрація/облік зовнішньоекономічних контрактів, екологічний контроль, санітарно-епідеміологічний контроль, ветеринарний контроль, фітосанітарний контроль, сертифікація імпортних товарів (продукції), контроль експорту брухту і відходів чорних та кольорових металів, гемологічний контроль, державне регулювання експорту, імпорту алкогольних напоїв та тютюнових виробів, експортний контроль тощо)
	Вимоги про вміст місцевих компонентів
	Політика в межах державних закупівель
	Кількісні обмеження: ліцензування та квотування
	Добровільні обмеження експорту
Правові	Правові режими
	Міжнародні конвенції
	Двосторонні угоди

Україна, на сьогоднішній день, з однієї сторони, лібералізує свою митну політику, що пов’язано зі вступом нашої держави до Світової організації торгівлі та підписанням Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, а з іншої сторони, дотримується протекціоністського підходу у формуванні власної митної політики. Відтак, ми на сьогодні досить широко застосовуємо тарифні та нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі.

Митне регулювання Україною своєї зовнішньоекономічної діяльності здійснюється відповідно до норм Митного кодексу України, Закону України «Про митний тариф України» інших нормативно-правових актів, а також на підставі міжнародних договорів, які регулюють експортно-імпортні операції з іншими країнами. Україна упродовж останніх років провела значну роботу щодо пристосування свого механізму зовнішньоторговельного регулювання до вимог ГАТТ/СОТ.

На даному етапі здійснено наступні заходи в цьому напрямі:

 1. Визнання принципу свободи торгівлі, права кожної юридичної та фізичної особи укладати експортно-імпортні угоди.

2. Визнання основним регулятором зовнішньої торгівлі митного тарифу, зведення до мінімуму інших засобів регулювання.

3. Визнання принципу найбільшого сприяння в зовнішній торгівлі.

4. Визнання принципу національного режиму стосовно імпортних тарифів.

5. Визнання принципу національного режиму стосовно прав інтелектуальної власності.

6. Відмова від субсидованого експорту.

7. Затвердження загальноприйнятої номенклатури митного тарифу, що базується на Гармонізованій системі описання та кодування товарів.

8. Затвердження системи митного контролю, що базується в основному на принципах ГАТТ, включаючи порядок декларування, перевірки, митного оформлення товарів, визначення їх митної вартості.

9. Вирішення митних спорів шляхом проведення консультацій та переговорів.

 Підписавши угоду про вступ до Світової організації торгівлі (2008 р.), Україна частково врегулювала питання тарифного регулювання зовнішньої торгівлі – відповідно до вимог цієї організації, середній рівень ставок національних митних тарифів не повинен збільшуватися, а може лише зменшуватись. Збільшення тарифів на імпорт одного товару має супроводжуватись зменшенням тарифу на інший товар. Ставлення до застосування нетарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі в світовій практиці досить суперечливе.

 З однієї сторони, Генеральна угода з тарифів та торгівлі та Світова організація торгівлі офіційно ставлять завдання на максимальне спрощення таких заходів, з іншої – майже всі країни світу застосовують різні форми нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі. Але одне однозначно – чим вищий рівень економічного розвитку країни, тим менше така держава застосовує тарифне та нетарифне регулювання своєї зовнішньоекономічної діяльності.

Поняття та структура митного тарифу. Види мита

Застосування Митного тарифу в Україні регулюється Митним кодексом України, Законом України «Про митний тариф України» та міжнародними договорами України.

Відповідно до Закону України «Про митний тариф України», митний тариф України – це систематизований згідно з Українською класифікацією товарів зовнішньоекономічної діяльності перелік ставок загальнодержавного податку – ввізного мита, яке справляється з товарів, що ввозяться на митну територію України.

 Товарною номенклатурою Митного тарифу України є Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності (УКТЗЕД), яка базується на Гармонізованій системі опису та кодування товарів. Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної діяльності складається з 97 груп товарів – починаючи з 01 (живі тварини, продукти тваринного походження) та закінчуючи 97 групою (твори мистецтва, предмети колекціонування та антикваріат).

Ставки єдиного митного тарифу України є єдиними для всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності та територіального розташування. Встановлення нових та зміна діючих ставок ввізного мита, визначених Митним тарифом України, здійснюється Верховною Радою України шляхом прийняття відповідних Законів. Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі відбувається шляхом встановлення митних платежів, які сплачують фізичні та юридичні особи, перетинаючи митний кордон України.

Поняття митного платежу відповідно до Митного кодексу України включає в себе три складові: мито, акцизний податок (якщо ввозяться підакцизні товари) та податок на додану вартість із ввезених на митну територію України товарів (продукції).

У свою чергу, мито – це загальнодержавний податок, встановлений Податковим та Митним кодексами України, який нараховується та сплачується відповідно до Митного кодексу, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У світовій практиці, залежно від напряму переміщення товарів, мито поділяють на імпортне (ввізне), експортне (вивізне) та транзитне.

В Україні застосовуються такі види мита:

•    ввізне мито;
•     вивізне мито;
•     сезонне мито;
• особливі види мита: спеціальне, антидемпінгове, компенсаційне, додатковий імпортний збір.

Законодавством забороняється застосовувати інші види мита, крім тих, що встановлені Митним кодексом України.

Ввізне мито встановлюється на товари, що ввозяться на митну територію України. Встановлення нових та зміна діючих ставок ввізного мита, визначених Митним тарифом України, здійснюється Верховною Радою України шляхом прийняття Законів України. Тобто ввізне мито повністю встановлене Законом України «Про митний тариф України».

Вивізне мито, у свою чергу, встановлюється Законом на українські товари, що вивозяться за межі території України.

Прикладом встановлення вивізного мита є Закони України «Про ставки вивізного (експортного) мита на насіння деяких видів олійних культур» від 10 вересня 1999 року та «Про ставки вивізного (експортного) мита на брухт легованих чорних металів, брухт кольорових металів та напівфабрикати з їх використанням» від 13 грудня 2006 року. Ввізне мито є диференційованим щодо:

- товарів, що походять з держав, які спільно з Україною входять до митних союзів або утворюють з нею зони вільної торгівлі.

У разі встановлення будь-якого спеціального преференційного митного режиму згідно з міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, застосовуються преференційні ставки ввізного мита, встановлені Митним тарифом України;

- товарів, що походять з України або з держав-членів Світової організації торгівлі, або з держав, з якими Україна уклала двосторонні або регіональні угоди щодо режиму найбільшого сприяння, застосовуються пільгові ставки ввізного мита, встановлені Митним тарифом України, якщо інше не встановлено Законом.

До решти товарів застосовуються повні ставки ввізного мита, встановлені Митним тарифом України. Ввізне мито на товари, митне оформлення яких здійснюється в порядку, встановленому для громадян, нараховується відповідно до розділу ХII Митного кодексу «Особливості пропуску та оподаткування товарів, що переміщуються (пересилаються) через митний кордон України громадянами».

Структуру митного тарифу умовно можна поділити на три рівні ставок мита, що існують на даний час.

Кожний рівень має відповідати стадії обробки продукції – сировина, напівфабрикати та готові вироби. Даний поділ ґрунтується на принципі ескалації тарифу, тобто підвищенні ставок мита в міру зростання ступеня обробки продукції, яка представляє ланки одного технологічного ланцюга (наприклад, кава в зернах не смажена, кава в зернах смажена, та кава мелена, розфасована в упаковки – чим більший ступінь обробки продукції, тим вищий митний тариф).

Залежність рівня митного оподаткування від рівня обробки товару має на меті, насамперед, створення робочих місць в Україні та захист вітчизняного виробника. Щодо вивізного мита, в більшості країн світу таке мито застосовується значно менше, ніж ввізне.

Якщо головною метою ввізного мита є захист вітчизняного виробника та наповнення Державного бюджету України, то мета вивізного мита полягає в наступному:

- наповнення дохідної частини Державного бюджету України;

-  обмеження вивезення з країни товарів, необхідних для національної економіки, захисту економічної безпеки країни;

- стимулювання експорту високотехнологічних товарів, обмеження вивезення сировини та продуктів первинної обробки.

Підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами вимагає від України поступове скасування експортних мит для країн-членів Європейського Союзу.

 Транзитне мито

стягується з товарів, що провозяться через територію держави в інші країни (транзитом). Необхідно зауважити, що на даний момент транзитне мито практично не стягується у світі. Транзитне мито може встановлюватись для поповнення державного бюджету; регулювання (обмеження) потоків певних груп товарів через територію країни. В Україні такий вид мита як транзитне мито не застосовується.

Порядок встановлення сезонного мита передбачений Законом України «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції» від 17 липня 1997 року. Даний Закон встановлює порядок тарифного і нетарифного регулювання імпорту сільськогосподарської сировини та продуктів її переробки для створення рівних умов конкуренції між продукцією вітчизняного виробництва та продукцією нерезидентів, а також деякі методи цінової підтримки сільськогосподарських товаровиробників України.

Відповідно до статті 2 Законом України «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції», сезонні ввізні (імпортні) мита запроваджуються щорічно у подвійному розмірі до розміру пільгових ставок ввізного (імпортного) мита на певну сільськогосподарську продукцію, але лише протягом строку збирання і закладення на зберігання аналогічної продукції українського виробництва.

До сільськогосподарської продукції, до якої може бути застосоване на сьогоднішній день таке сезонне мито, належать: картопля, свіжа або охолоджена (код УКТЗЕД 07.01), помідори, свіжі або охолоджені (код УКТЗЕД 07.02), цибуля ріпчаста, цибуля-шалот, часник, цибуля-порей та інші цибулинні овочі, свіжі або охолоджені (код 07.03 УКТЗЕД), капуста головчаста, капуста цвітна, капуста броколі, кольрабі, капуста листова та аналогічні їстівні овочі роду Brassica, свіжі або охолоджені (код 07.04 УКТЗЕД), салат-латук і цикорій, свіжі або охолоджені (код 07.05 УКТЗЕД), морква, ріпа, столові буряки, солодкий корінь, редька, селера коренева та аналогічні їстівні коренеплоди, свіжі або охолоджені (код 07.06 УКТЗЕД), огірки, корнішони, свіжі або охолоджені (код 07.07 УКТЗЕД), бобові овочі, лущені або нелущені, свіжі або охолоджені (код 07.08 УКТЗЕД), виноград свіжий (код 08.06.10 УКТЗЕД), яблука (код 08.08.10 УКТЗЕД), абрикоси, вишня та черешня (08.09.10000 УКТЗЕД), пшениця і суміш пшениці та жита (меслин) (код 10.01 УКТЗЕД), жито (код 10.02 УКТЗЕД), ячмінь (код 10.03 УКТЗЕД), овес (код 10.04 УКТЗЕД), кукурудза (код 10.05 УКТЗЕД), гречка, просо та насіння канаркової трави; інші зернові культури (код 10.08 УКТЗЕД), насіння соняшнику, подрібнене або неподрібнене (код 12.06 УКТЗЕД), насіння та плоди інших олійних культур, подрібнені або неподрібнені (код 12.07 УКТЗЕД), борошно з насіння чи плодів олійних культур, крім борошна з гірчиці (код УКТЗЕД 12.08), шишки хмелю, свіжі або сухі, подрібнені або неподрібнені, розмелені або у вигляді гранул; лупулін (код 12.10 УКТЗЕД), цукрові буряки (код 12.12.91 УКТЗЕД), плоди ріжкового дерева (цератонія) (код 12.12.92 УКТЗЕД), солома та полова зернових, необроблені, подрібнені або неподрібнені, мелені або немелені, пресовані або у вигляді гранул (код 12.13 УКТЗЕД), а також бруква кормова, буряк кормовий (мангольд), кормові коренеплоди, сіно, люцерна, конюшина, еспарцет, капуста кормова, люпин, вика та аналогічні кормові продукти, гранульовані або негранульовані (код 12.14 УКТЗЕД).

Це є вичерпний перелік товарів, до яких може бути застосоване сезонне мито. Безумовно, цей перелік може змінюватися в залежності від ринкової кон’юктури, яка складається на зовнішніх ринках, а також від кількості зібраної в Україні зазначеної вище сільськогосподарської продукції.

Сезонні мита вважаються винятком з преференційних або пільгових режимів, у тому числі з угод про вільну торгівлю, митні союзи, виробничу кооперацію та інших подібних міжнародних угод, якщо це передбачено такими угодами. Сезонні мита протягом часу їх дії заміщують ввізні (імпортні) мита, встановлені Митним тарифом України.

Кабінет Міністрів України встановлює терміни дії сезонних мит на сільськогосподарську продукцію та оприлюднює свої рішення за 45 днів до дня їх запровадження. Сезонні мита встановлюються на строк, що не може бути меншим 60 та більшим 120 послідовних календарних днів.

У випадках, передбачених законами України (якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України), з метою захисту економічних інтересів України та українських товаровиробників у разі ввезення товарів на митну територію України, незалежно від інших видів мита, можуть застосовуватися особливі види мита:

1) спеціальне мито;

 2) антидемпінгове мито;

3) компенсаційне мито.

Особливі види мита встановлюються на підставі рішень Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі про застосування антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів, прийнятих відповідно до законів України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну».

Спеціальне мито встановлюється:

1) як засіб захисту національного товаровиробника, у разі якщо товари ввозяться на митну територію України в обсягах та/або за таких умов, що їх ввезення заподіює або створює загрозу заподіяння значної шкоди національному товаровиробнику;

2) як заходи у відповідь на дискримінаційні та/або недружні дії інших держав, митних союзів та економічних угруповань, які обмежують реалізацію законних прав та інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України.

Спеціальне мито застосовується на підставі Закону України «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» від 22 грудня 1998 року. Згідно з цим законом, безпосередньо конкуруючий товар – це товар, який безпосередньо конкурує з товаром, що є об’єктом спеціального розслідування.

Сторона заінтересована – це будь-яка особа, яка повідомила центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики (далі – Міністерство) про свою заінтересованість в участі у спеціальному розслідуванні та яка бере активну участь у спеціальному розслідуванні шляхом подання в письмовій формі доказів або іншої інформації, достатньої для цілей цього розслідування.

Заінтересованими сторонами можуть бути: іноземний виробник, експортер або імпортер товару, що є об’єктом розслідування, або об’єднання (асоціація), більшість членів якого становлять іноземні виробники, експортери або імпортери товару, що є об’єктом спеціального розслідування; компетентні органи країни експорту товару, що є об’єктом розслідування; національний товаровиробник, виробник або оптовий продавець подібного товару в Україні; об’єднання (асоціація), більшість членів якого виробляє або продає оптом подібний товар в Україні; професійна спілка, що об’єднує працівників підприємств, які виробляють або продають оптом подібний товар в Україні; споживачі, об’єднання споживачів; органи виконавчої влади в Україні в межах їх компетенції.

Значна шкода – погіршення виробничого, торговельного або фінансового становища національного товаровиробника, що призводить до значного загального спаду в національному виробництві певного товару; Період розслідування в справах, за результатами розгляду яких може бути застосоване до товару спеціальне мито – це період, за який Міністерством досліджується динаміка зростання обсягу імпорту товару, що є об'єктом розслідування, та виробниче, торговельне і фінансове становище національного товаровиробника.

Антидемпінгове мито встановлюється відповідно до Закону України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» від 22 грудня 1998 року у разі ввезення на митну територію України товарів, які є об’єктом демпінгу, що заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди національному товаровиробнику.

Згідно із зазначеним Законом демпінг - ввезення на митну територію країни імпорту товару за цінами, нижчими від порівнянної ціни на подібний товар у країні експорту, що заподіює шкоду національному товаровиробнику подібного товару.

Шкода згідно цього Закону – це істотна шкода, заподіяна національному товаровиробнику, або загроза заподіяння істотної шкоди національному товаровиробнику, або істотне перешкодження створенню чи розширенню національним товаровиробником виробництва подібного товару.

Товар вважається об’єктом демпінгу, якщо в країні імпорту його експортна ціна є нижчою від порівнянної ціни на подібний товар у країні експорту в звичайних торговельних операціях.

Антидемпінгове мито (попереднє або остаточне) – особливий вид мита, що справляється у разі ввезення на митну територію країни імпорту товару, який є об’єктом застосування антидемпінгових заходів (попередніх або остаточних);

Антидемпінгове мито застосовується:

- у разі вивезення за межі митної території України товарів за ціною, істотно нижчою за ціни інших експортерів подібних або безпосередньо конкуруючих товарів на момент цього вивезення, якщо таке вивезення заподіює шкоду;

 - у разі ввезення на митну територію України товарів, що є об'єктом демпінгу, яке заподіює шкоду національному товаровиробнику.

Ставка антидемпінгового мита не може перевищувати різниці між конкретною оптовою ціною об'єкта демпінгу на момент експорту та заявленою ціною при його імпорті на митну територію України.

Наприклад, в грудні 2016 року Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі схвалила введення антидемпінгового мита відносно російських експортерів добрив, які є основними іноземними постачальниками цієї хімічної продукції в Україну. У Міністерстві економічного розвитку України прийшли до висновку, що «при імпорті деяких видів азотних добрив з Російської Федерації, мають місце факти демпінгу. Висновки розслідування свідчать про те, що імпорт російських добрив в Україну здійснюється за демпінговими цінами, що завдає шкоди вітчизняним виробникам хімічних добрив, а також несе загрозу продовольчої безпеки України» (за повідомленням прес-служби Міністерства економічного розвитку України ).

 Компенсаційне мито встановлюється на підставі Закону України «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» від 22 грудня 1998 року у разі ввезення на митну територію України товарів, які є об’єктом субсидованого імпорту, що заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди національному товаровиробнику.

Застосування субсидій призводить до штучного заниження витрат, а відповідно, і цін на експортні товари. Імпорт в Україну таких субсидованих товарів за штучно заниженими цінами може нанести шкоди вітчизняним виробникам, значно стримувати розвиток вітчизняного виробництва. В таких випадках для захисту вітчизняного виробника може застосовуватись компенсаційне мито.

Ставка компенсаційного мита визначається розміром субсидії. Компенсаційне мито застосовується:

- у разі вивезення за межі митної території України товарів для виробництва, переробки, продажу, транспортування, експорту або споживання яких безпосередньо або опосередковано надавалася субсидія, якщо таке вивезення заподіює шкоду;

- у разі ввезення на митну територію України товарів, які є об'єктом субсидованого імпорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробнику. Україні відома практика застосування компенсаційних мит. При чому, неодноразова.

Приклад застосування компенсаційного мита: Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі ввела компенсаційні мита на вироблені в Росії автомобілі в розмірі 10,41 % -17,66 % строком на 5 років, починаючи з 3 січня 2016 року. Для автомобілів, виробництва ТзОВ «Соллерс-Далекий Схід» мито становило 17,66 % від митної вартості товару, для автомобілів ВАТ «АвтоВАЗ» –14,57 %, для автомобілів інших виробників в Росії – 10,41 %. Для автомобілів без сертифіката походження або в разі неможливості визначення виробника, мито застосовується у розмірі 17,66%. Мито застосовується до легкових автомобілів, автомобілів для перевезення не більше як 8 пасажирів. Таке мито не застосовується для гольф-машин, снігоходів і автомобілів, обладнаних для тимчасового проживання людей. Комісія обґрунтувала рішення про введення мита тим, що уряд Російської Федерації надавав своїм виробникам автомобілів субсидії на підставі держпрограм підвищення конкурентоспроможності. Виходячи з того, що в період з 2011 року до першого півріччя 2014 року ціна імпортованих з Росії автомобілів була нижчою, ніж їх собівартість виробництва автомобілів в Україні і відповідно ціна їх продажу на внутрішньому ринку.

Розмір компенсаційного мита відповідає розміру надання російським виробникам державних субсидій Відповідно до статті 280 Митного кодексу України, в Україні застосовуються такі види ставок мита:

1) адвалорна – у відсотках до встановленої бази оподаткування (для товарів, на які законом встановлено адвалорні ставки мита, базою оподаткування є митна вартість товарів);

2) специфічна – у грошовому розмірі на одиницю бази оподаткування (для товарів, на які законом встановлено специфічні ставки мита, базою оподаткування є кількість таких товарів у встановлених законом одиницях виміру);

3) комбінована, що складається з адвалорної та специфічної ставок мита. Забороняється застосовувати інші, ніж встановлені у Митному кодексі України, види ставок мита, крім товарів, митне оформлення яких здійснюється в порядку, встановленому для підприємств, ввізне мито для яких нараховується за ставками, встановленими Митним тарифом України Ставки мита, крім сезонного та особливих видів мита, встановлюються виключно законами України з питань оподаткування.

 Сезонне мито нараховується за ставками, встановленими Законом України «Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції». Особливі види мита нараховуються за ставками, встановленими рішеннями Міжвідомчої комісії з міжнародної торгівлі про застосування антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів, відповідно до Законів України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту», «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну».

Під час переміщення через митний кордон України товарів та транспортних засобів справляються, окрім мита, також:

- акцизний податок із ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції);

- податок на додану вартість із ввезених на митну територію України товарів (продукції).

Разом мито, акцизний збір та податок на додану вартість складають поняття митного платежу (пункт 26 статті 4 Митного кодексу України).

Аналогічне визначення митного платежу міститься також у Податковому кодексі України. Відповідно до п.14.1.113. статті 14 Податкового кодексу України митні платежі – це податки, що відповідно до Податкового кодексу або митного законодавства справляються під час переміщення або у зв’язку з переміщенням товарів через митний кордон України та контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи.

Податок на додану вартість є непрямим податком, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V Податкового кодексу України.

Платником податку є будь-яка особа, що ввозить товари на митну територію України в обсягах, які підлягають оподаткуванню, та на яку покладається відповідальність за сплату податків у разі переміщення товарів через митний кордон України відповідно до Митного кодексу України, а також: особа, на яку покладається дотримання вимог митних режимів, які передбачають повне або часткове умовне звільнення від оподаткування, у разі порушення таких митних режимів, встановлених митним законодавством; особа, яка використовує, у тому числі при ввезенні товарів на митну територію України, податкову пільгу не за цільовим призначенням та/або всупереч умовам чи цілям її надання згідно із Податковим Кодексом, а також будь-які інші особи, що використовують податкову пільгу, яку для них не призначено.

Об’єктом оподаткування є наступні операції платників податку:

а) постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 Податкового кодексу України, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об'єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об'єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю;

б) постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 Податкового кодексу України;

в) ввезення товарів на митну територію України;

г) вивезення товарів за межі митної території України;

д) постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

З метою оподаткування цим податком до операцій з ввезення товарів на митну територію України та вивезення товарів за межі митної території України прирівнюється поміщення товарів у будь-який митний режим, визначений Митним кодексом України.

Платниками мита є:

1) особа, яка ввозить товари на митну територію України чи вивозить товари з митної території України у порядку та на умовах, встановлених цим Кодексом;

2) особа, на адресу якої надходять товари, що переміщуються (пересилаються) у міжнародних поштових або експрес-відправленнях, несупроводжуваному багажі, вантажних відправленнях;

3) особа, на яку покладається обов’язок дотримання вимог митних режимів, які передбачають звільнення від оподаткування митом, у разі порушення таких вимог;

4) особа, яка використовує товари, митне оформлення яких було здійснено з умовним звільненням від оподаткування, не за цільовим призначенням та/або всупереч умовам чи цілям такого звільнення згідно з цим Кодексом, іншими законами України, а також будь-які інші особи, які безпідставно використовують звільнення від оподаткування митом (податкову пільгу);

5) особа, яка реалізує або передає у володіння, користування чи розпорядження товари, що були випущені у вільний обіг на митній території України із звільненням від оподаткування митними платежами, до закінчення строку, визначеного законом;

6) особа, яка реалізує товари, транспортні засоби відповідно до статті 243 (Розпорядження товарами, транспортними засобами комерційного призначення) МК України.

Відповідно до статті 277 МК України - об’єктами оподаткування митом є:

1) товари, митна вартість яких перевищує еквівалент 100 євро, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі митної території України підприємствами, крім випадків, передбачених статтею 234 (Оподаткування митними платежами товарів, що переміщуються (пересилаються) у міжнародних поштових та експрес-відправленнях) МК України;

2) товари, що ввозяться (пересилаються) на митну територію України в обсягах, які підлягають оподаткуванню митними платежами відповідно до статті 234 (Оподаткування митними платежами товарів, що переміщуються (пересилаються) у міжнародних поштових та експрес-відправленнях) та розділу ХII (особливості пропуску та оподаткування товарів, що переміщуються (пересилаються) через митний кордон України громадянами) МК України, а також розділів V та VI Податкового кодексу України;

3) товари, транспортні засоби, що реалізуються відповідно до статті 243 (Розпорядження товарами, транспортними засобами комерційного призначення) МК України.

Тарифні пільги (тарифні преференції). Допускається встановлення тарифних пільг (тарифних преференцій) щодо ставок Митного тарифу України у вигляді звільнення від оподаткування ввізним митом, зниження ставок ввізного мита або встановлення тарифних квот відповідно до законодавства України та для ввезення товарів, що походять з держав, з якими укладено відповідні міжнародні договори.

Як вбачається з наведеного роль мита полягає в економічному контексті у:

·    створенні вартісного бар'єра, який підвищує ціну товару, незалежно від застосованого експортного, імпортного чи транзитного мита;

·         збільшенні внутрішньої зайнятості;

·      стимулюванні державою розвитку окремих галузей економіки чи підприємств;

·         надходженні коштів до Державного бюджету країни;

·         захисту від демпінгу.

Отже, підсумовуючи викладене необхідно зазначити, що торговельно-політична роль мита полягає у захисті галузі від конкуренції іноземних товарів, необхідності забезпечення обороноздатності країни, диверсифікації заради стабільності, використанні як інструмент тиску на конкурентів з метою отримання певних поступок.

Поняття та класифікація заходів нетарифного регулювання ЗЕД

Відповідно до статті 4 Митного кодексу України під заходами нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності розуміють заборони та/або обмеження, не пов’язані із застосуванням мита, до товарів, що їх переміщують через митний кордон України, встановлені відповідно до законодавства країни і спрямовані на захист внутрішнього ринку, громадського порядку та безпеки, суспільної моралі, на охорону здоров’я та життя людей і тварин, навколишнього природного середовища, захист прав споживачів товарів, що їх ввозять до України, а також на охорону національної культурної й історичної спадщини.

Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі – це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішні ринки і стимулюють розвиток експортного потенціалу держави як суб’єкта світових господарських зв’язків.

Мета цих заходів – не лише посилення конкурентних позицій країни-імпортера, а й захист національної промисловості, охорона життя і здоров’я населення, навколишнього середовища, моралі, релігії, національна безпека. Окрім того, нетарифні методи застосовують і щодо експортних операцій – також для захисту національних ринків.

За визначенням основних методів чинні заходи нетарифного регулювання можна поділити на дві основні групи:

üпрямі заходи нетарифного регулювання (квотування, ліцензування, добровільне обмеження експорту);

üнепрямі заходи нетарифного регулювання (технічне регулювання, спеціальні митні формальності, політика державних закупівель, вимоги щодо вмісту кінцевих компонентів).

            Отже, до нетарифних належать будь-які заходи неподаткового характеру з боку держави, що мають на меті справити вплив на суспільні відносини у зовнішньоекономічній сфері.

4.   Правові режими для товарів, що їх імпортують із дер жав – членів СОТ відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та норм Угоди про асоціацію України та ЄС.

В Україні запроваджують такі правові режими для товарів, що їх імпортують із держав – членів Світової організації торгівлі (СОТ):

–  національний режим, який означає, що стосовно імпортованих товарів походженням із держав – членів СОТ надають не менш сприятливий режим, ніж для аналогічних товарів українського походження щодо податків, зборів, встановлюваних законами та іншими нормативно-правовими актами, правил та вимог до внутрішнього продажу, пропозицій до продажу, купівлі, транспортування, розподілу або використання товарів, а також правил внутрішнього кількісного регулювання, які встановлюють вимоги щодо змішування, переробки або використання товарів у певних кількостях чи пропорціях;

– режим найбільшого сприяння, який стосується мита, правил його справляння, правил і формальностей у зв’язку з імпортом і означає, що будь-які переваги, сприяння, привілеї чи імунітети, що їх надають стосовно будь-якого товару, який походить із будь-якої держави, мають негайно і безумовно надавати аналогічному товару, який походить із території держав – членів СОТ або держав, з якими укладено двосторонні або регіональні угоди щодо режиму найбільшого сприяння.

Винятки щодо режиму найбільшого сприяння у формі преференцій можуть бути зроблені для товарів, що походять із держав, з якими Україна уклала угоди про вільну торгівлю або митний союз чи проміжні угоди, що у майбутньому призведуть до створення зон вільної торгівлі або митних союзів у межах розумного періоду (10 років), чи угоди про прикордонну торгівлю та застосування генеральної системи преференцій.

5. Зовнішньоекономічні договори: їх види й умови укладання. Поняття та основи застосування міжнародних правил ІНКОТЕРМС–2010 у зовнішній торгівлі.

Зовнішньоекономічні договори: їх види та умови укладання

Зовнішньоекономічний договір (контракт) – домовленість двох чи більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов’язків у зовнішньо- економічній діяльності.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладає суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності або його представник у простій письмовій або електронній формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором   України   чи   законом.

У разі експорту послуг (крім транспортних) зовнішньоекономічний договір (контракт) можуть укладати шляхом прийняття публічної пропозиції про угоду (оферти), або шляхом обміну електронними повідомленнями, або в інший спосіб, зокрема виставивши рахунок (інвойс), у тому числі в електронному вигляді, за надані послуги.

Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення (довіреності), установчих документів, договорів та з інших підстав. Дії, що здійснює від імені іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності України, належно уповноважений на це, вважають діями цього іноземного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності.

Для підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) суб’єктові зовнішньоекономічної діяльності не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищої організації, за винятком випадків, передбачених законами України.

Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, що прямо та у винятковій формі заборонені законами України.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) можуть у судовому порядку визнати недійсним, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів України.

Класифікувати зовнішньоекономічні договори можна за різними критеріями:

·     кількість сторін, які беруть участь в укладанні договору - одно- та багатосторонні договори;

·      послідовність досягнення цілей: попередні та основні;

·      термін дії: безстрокові та з визначеним строком дії;

·      наслідки укладання:

ü договори про передання майна у власність (експорт і імпорт товарів, товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами господарської діяльності тощо);

ü договори про передачу майна у тимчасове користування (орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами ЗЕД та іноземними суб’єктами господарської діяльності – лізинг, рейтинг тощо);

ü  договори про надання послуг та виконання робіт (надання суб’єктами ЗЕД України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, зокрема: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і винятково не заборонені законами України; надання зазначених вище послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності тощо);

ü договори про спільну діяльність (інвестиційні угоди, угоди про

співробітництво тощо);

ü посередницькі договори (за зовнішньоекономічними операціями, під час проведення яких право власності на товар не переходить до посередника (комісійні, агентські, договори доручення та ін.);

ü інші види договорів зовнішньоекономічної діяльності, що не заборонені прямо та у винятковій формі законами України.

Договори купівлі-продажу – це більшість договорів у зовнішній торгівлі. За цим договором продавець зобов’язується поставити товар, надати документи стосовно товару та передати право власності на нього згідно з умовами зовнішньоекономічного договору, а покупець – сплатити вартість товару та прийняти постачання товару відповідно до вимог контракту.

У контракті щодо купівлі-продажу неодмінною умовою є перехід права власності на товар від продавця (експортера) до покупця (імпортера). У цьому полягає основна відмінність договору купівлі-продажу від всіх інших договорів.

 Договори зустрічної торгівлі

Зустрічна торгівля – сукупність комерційних угод, які поряд із закупівлею товарів передбачають зустрічне постачання певних товарів для досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

У міжнародній практиці зустрічна торгівля відбувається у таких формах:

–   бартер (товарообмін);

–   зустрічна закупівля;

–   зворотна закупівля;

–   компенсаційне узгодження.

Бартерна (товарообмінна) операція в галузі зовнішньоекономічної діяльності – це один з видів експортно-імпортних операцій, яку оформлюють договором між суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним контрагентом, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, не опосередкований рухом коштів.

У бартерному договорі зазначають загальну вартість товарів, що їх імпортують, і загальну вартість товарів (робіт, послуг), що експортують за цим договором, із обов’язковим вираженням в іноземній валюті, яку Національний банк України включив до першої групи Класифікатора іноземних валют (євро, долар США, фунт стерлінгів тощо).

Угода зустрічної закупівлі передбачає, що продавець-експортер, крім продажу покупцеві визначених договором товарів, зобов’язується придбати певну кількість товарів, що виробляють у країні покупця.

Угоду зворотної закупівлі використовують зазвичай у сферах розроблення корисних копалин, будівництва підприємств. При цьому вартість робіт, що виконала одна сторона контракту, частково або повністю компенсується постачанням видобутих корисних копалин чи продукцією, яку виробляють на збудованому підприємстві.

Компенсаційне узгодження – це угода, за якою експортер зобов’язується включити до переліку товарів сировину, компоненти або напівфабрикати для виконання обумовлених послуг у цій країні згідно із зовнішньоекономічною угодою.

Договори на виконання та надання послуг

За договором на виконання робіт одна сторона зобов’язується виконати на свій ризик певну роботу на замовлення другої сторони (замовника) з її або своїх матеріалів, а замовник, своєю чергою, зобов’язується прийняти й оплатити виконану роботу.

До таких договорів належать договори підряду, на виконання проектних і розвідувальних робіт, на переробку давальницької сировини тощо.

   Операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах – це операції з перероблення (оброблення, збагачення чи використання) давальницької сировини в результаті технологічного процесу зі зміною коду за УКТ ЗЕД (незалежно від кількості виконавців), а також етапів (операцій з перероблення цієї сировини) з метою отримання готової продукції за відповідну плату. У контракті про переробку давальницької сировини необхідно зазначати орієнтовну вартість контракту і, крім того, заставну вартість давальницької сировини, ціну та загальну вартість готової продукції, загальну вартість переробки. До договорів про надання послуг належать договори міжнародних перевезень, зберігання тощо.

 Орендні договори

Договорами на оренду оформлюють відносини майнового найму, за якими орендодавець однієї країни передає орендареві з іншої країни майно у тимчасове користування за узгоджену плату.

У міжнародній практиці застосовують такі угоди:

–   рейтинг – короткострокова оренда;

–   хайринг – середньострокова оренда;

–   лізинг – довгострокова оренда.

Договір лізингу укладають у формі багатосторонньої угоди за участю лізингодавця, лізингоодержувача, продавця об’єкта лізингу або двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем.

Суб’єктами лізингу можуть бути:

– лізингодавець – суб’єкт підприємницької діяльності (в тому числі банківська або небанківська фінансова установа), який дає у користування об’єкти лізингу за договором лізингу;

– лізингоотримувач – суб’єкт підприємницької діяльності, який одержує у користування об’єкти лізингу за договором лізингу;

–     продавець лізингового майна – суб’єкт підприємницької діяльності, який виготовляє майно (машини, устаткування тощо) та/або продає власне майно, яке є об’єктом лізингу.

Існують такі види лізингу:

1)  фінансовий – договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує від лізингодавця у платне користування об’єкт лізингу на строк, не менший за той, упродовж якого амортизується 60% вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення договору;

2)  оперативний – договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує від лізингодавця у платне користування об’єкт лізингу на строк, менший за той, упродовж якого амортизується 90% вартості об’єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Є такі форми лізингу:

ü  зворотний – передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передання цього майна йому в лізинг;

ü  пайовий – на основі укладення багатостороннього договору та залучення одного або кількох кредиторів, які беруть участь у лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може перевищувати 80% вартості набутого для лізингу майна;

ü  міжнародний – за участі суб’єктів лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або якщо майно чи платежі перетинають державні кордони.

 Договори на спільну інвестиційну діяльність

Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що їх вкладають в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями є: кошти, цільові банківські вклади, цінні папери, рухоме та нерухоме майно, майнові права.

Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюють у формі капітальних вкладень. Інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Різновидом інвестиційної діяльності є інноваційна діяльність, яку здійснюють із метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу (випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технологій, прогресивні міжгалузеві структурні зрушення тощо).

Об’єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди й обігові кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права.

Заборонено інвестувати в об’єкти, створення і використання яких не відповідають вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушують права й інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Суб’єктами (інвесторами та учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Інвестори

– суб’єкти інвестиційної діяльності, які вкладають власні, позичкові і залучені майнові та інтелектуальні цінності в об’єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

У разі іноземного інвестування угоду про інвестування можуть реалізовувати у формі спільних підприємств.

Під час проведення міжнародних виставок або ярмарків, спортивних, наукових, культурно-освітніх та подібних заходів замість зовнішньоекономічного договору (контракту) можуть застосовувати запрошення від організатора виставки на участь у міжнародній виставці разом із зобов’язанням не реалізовувати товари без дозволу митниці та відповідного митного оформлення. Після закінчення виставки (ярмарку тощо) власник зобов’язаний вивезти товари за межі митної території України або заявити їх у встановлений строк у відповідний митний режим.

 Торговельно-посередницькі договори

До торговельно-посередницьких договорів належать угоди, що опосередковують юридичні послуги з проведення зовнішньоекономічних операцій. Основним критерієм віднесення комерційної операції до посередницької є відсутність переходу до посередника права власності на товар.

Посередницькі операції регулюються нормами торговельного і цивільного права. Цивільний кодекс України передбачає два види представництва:

–   доручення, оформлене договором доручення;

–   комісія, оформлена договором комісії.

Співпрацюючи із закордонним посередником, українські підприємства використовують такі види договорів:

–   консигнаційні;

–   агентські;

–   дилерські;

–   дистриб’юторські;

–   про франшизу;

–   про факторинг та ін.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується виконати від імені та за рахунок другої сторони певні юридичні дії (зокрема укласти зовнішньоекономічну угоду).

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за винагороду укласти одну або кілька угод від свого імені за рахунок комітента. Тобто контракт з іноземним партнером укладають від імені комісіонера, але право власності на товари, що імпортують чи експортують за цим контрактом, до нього не переходить.

Договір консигнації є різновидом договору комісії.

Консигнаційні угоди передбачають постачання консигнантом товарів на консигнаційний склад агента (консигнатора) (в Україні – це митний ліцензійний склад) для їх подальшої реалізації на ринку консигнатора за визначений час. До моменту реалізації право власності на товар залишається за консигнантом.

Агентська угода – один із різновидів посередницьких договорів. За агентською угодою власник товару (принципал) уповноважує посередника (агента) представляти принципала або діяти від його імені у відносинах із третіми особами. За агентської угоди зовнішньоекономічний договір можуть укла- дати як від імені принципала, так і від імені агента, залежно від умов агентського договору.

Наразі набули поширення дилерські та дистриб’юторські угоди. На відміну від звичайного договору купівлі-продажу, вони мають відповідати таким вимогам:

ü їх укладають винятково із компанією – виробником товарів або фірмою, яку компанія-виробник уповноважує укладати такі угоди від її (компанії-виробника) імені (повноваження такої фірми мають бути підтверджені листом компанії- виробника);

ü у них встановлюють умови, за яких компанія-виробник продає товари, й умови їх реалізації на території України, в тому числі порядок гарантійного та подальшого сервісного обслуговування, права, обов’язки, відповідальність сторін, строк дії угоди.

Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які укладають суб’єкти ЗЕД, затверджено наказом Мінекономіки та з питань європейської інтеграції України від 06.09.2001 № 201 (далі – Положення № 201). Це положення визначає умови, які необхідно передбачити у договорі, якщо сторони такого договору не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не вилучає з договору предмета, об’єкта, мети й інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір можуть вважати не укладеним або його можуть визнати недійсним через недодержання форми згідно з чинним законодавством України.

Реальні контракти, що їх укладають суб’єкти ЗЕД, крім зазначених обов’язкових умов, можуть містити й довільні умови, які не мають суперечити чинному законодавству.

У договорі (контракті) обов’язково мають бути передбачені такі умови (які становлять основу його форми):

·      назва, номер договору (контракту), дата і місце його укладення;

· преамбула, у якій зазначають повне найменування сторін договору (контракту), а також найменування документів, якими вони керуються (установчі документи тощо);

·      предмет договору (контракту), де встановлюють, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов’язаний поставити (виконати) другому, із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи, що виконується. За потреби детальнішої характеристики або номенклатури товарів її можна викласти у додатку (специфікації), який є невід’ємною частиною договору (контракту);

·      кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг), що передбачає визначення загальної кількості та одиниць вимірювання товару та його якісні характеристики, а в разі виконання робіт (надання послуг) – їх конкретні обсяги та строк виконання;

·      базисні умови постачання товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг) – визначення виду транспорту й обов’язків сторін щодо постачання товару відповідно до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів, а також конкретний строк їх постачання (умови та строки виконання робіт (послуг));

·      ціна та загальна вартість договору (контракту). Тут визначають ціну одиниці вимірювання товару і загальну вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), а також валюту контракту. У разі постачання товарів різної якості й асортименту ціну встановлюють окремо за одиницю товару кожного сорту, марки. Її можуть визначати у додатках (специфікаціях), на що роблять посилання в тексті договору;

·      умови платежів. Цей розділ визначає валюту платежу, спосіб, порядок і строки фінансових розрахунків та гарантії виконання сторонами взаємних платіжних зобов’язань;

·      умови приймання-здавання товару (робіт, послуг) – визначають строки та місце фактичного передання товару, перелік товаросупровідних документів, у тому числі тих, що засвідчують якість товару;

·      упакування та маркування. Цей розділ містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене на неї відповідне маркування (найменування продавця та покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування і транспортування та ін.), за потреби – також умови її повернення;

· форс-мажорні обставини. Тут встановлюють випадки, за яких сторони можуть не виконати умови договору (контракту): стихійні лиха, воєнні дії, ембарго, втручання з боку влади тощо. Строк дії форс-мажорних обставин підтверджує торгово-промислова палата відповідної країни;

·  санкції та рекламації. У цьому розділі встановлюють порядок і строки застосування, а також чіткі розміри штрафних санкцій і відшкодування збитків та пред’явлення рекламацій через невиконання або неналежне виконання одним із контрагентів своїх зобов’язань;

·      врегулювання спорів у судовому порядку

. Тут визначають умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку, а також погоджений сторонами вибір матеріального і процесуального права, що застосовуватиме цей суд;

· місцезнаходження (місце проживання), поштові та платіжні реквізити сторін.

За домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть визначати додаткові (довільні) умови:

ü страхування;

ü гарантії якості;

ü залучення субвиконавців договору;

ü визначення норм навантаження;

ü передачі технічної документації на товари;

ü   збереження торговельних марок;

ü порядок сплати податків;

ü можливість внесення змін до договору (контракту)

 Поняття та основи застосування міжнародних правил ІНКОТЕРМС у зовнішній торгівлі

 ІНКОТЕРМС – правила Міжнародної торгової палати для тлумачення торговельних термінів. Це єдиний набір міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі, за допомогою яких можна уникнути або зменшити невизначеності, пов’язані з неоднаковою інтерпретацією цих термінів у різних країнах.

Уперше правила ІНКОТЕРМС оприлюднила Міжнародна торгова палата 1936 року. Пізніше внесли поправки і доповнення з метою приведення правил у відповідність до поточної торговельної практики. Основними причинами перегляду ІНКОТЕРМС були поява та використання комп’ютерного зв’язку, нові способи перевезень (контейнери, змішані перевезення з використанням автомобільного, залізничного транспорту).

Від часу розроблення ІНКОТЕРМС було поновлено у 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, 2000 та 2010 роках.

В Україні ІНКОТЕРМС запроваджено Указом Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» (1994 рік). Необхідність застосування правил закріплено Положенням № 201.

Основні принципи (умови) ІНКОТЕРМС:

– ІНКОТЕРМС поширюється винятково на відносини між продавцями та покупцями у межах договору купівлі-продажу в чітко визначених аспектах;

–  ІНКОТЕРМС стосуються конкретних обов’язків, покладених на продавця і покупця. До них входять: обов’язок продавця надати товар у розпорядження покупця, або передати для перевезення, або доставити до пункту призначення із розподілом ризику між сторонами; обов’язок продавця та покупця щодо упаковки та митного очищення товару; обов’язок покупця прийняти поставку; обов’язок продавця і покупця надати підтвердження того, що відповідні зобов’язання належно виконані;

–  ІНКОТЕРМС застосовують під час продажу товарів, що їх поставляють через державні кордони, тобто вони є міжнародними торговельними термінами;

–  ІНКОТЕРМС не стосуються наслідків порушення договору і звільнення від відповідальності через різноманітні перешкоди;

–  лише пряме посилання на ІНКОТЕРМС є підставою для тлумачення зовнішньоекономічного контракту.

ІНКОТЕРМС поділяють:

•  за способом перевезення:

–          правила для будь-якого виду транспорту (ЕХW, FСА, СРТ, СРT, CIP, DAT, DAP, DDP);

–   правила для морського та внутрішнього водного транспорту (FАS, FОВ, CFR, СІF);

•  за розподілом зобов’язань, пов’язаних із товаром, кожній зі сторін договору:

–   Е-умови;

–   F-умови;

–   С-умови;

–   D-умови.

ІНКОТЕРМС 2010 (INCOTERMS 2010) – це міжнародні правила, визнані урядовими органами, юридичними особами і комерсантами всього світу як тлумачення найбільш застосовних у міжнародній торгівлі термінів.

EXW (EX Works (... named place) – Франко-завод (... назва місця))

Термін «Франко-завод» означає, що продавця вважатимуть таким, що виконав свої обов’язки з постачання, коли він надасть товар у розпорядження покупця на своєму підприємстві або в іншому визначеному місці (зокрема на заводі, фабриці, складі тощо). Продавець не відповідає за завантаження товару на транспортний засіб, а також за митне очищення товару для експорту.

FCA (Free Carrier (... named place) – Франко-перевізник (... назва місця))

Термін «Франко-перевізник» означає, що продавець доставить товар, який пройшов митне очищення, зазначеному покупцем перевізникові до названого місця. Вибір місця постачання вплине на зобов’язання із завантаження й розвантаження товару в цьому місці. Якщо поставку здійснюють у приміщенні продавця, продавець несе відповідальність за відвантаження. Якщо ж постачання провадять в інше місце, продавець за відвантаження товару не відповідає. Цей термін можна застосовувати під час перевезення будь-яким видом транспорту, включаючи змішані перевезення.

FAS (Free  Alongside  Ship  (...  named  port  of  shipment)  – Франко – вздовж борта судна (... назва порту відвантаження))

Термін «Франко – вздовж борта судна» означає, що продавець виконав постачання, коли товар розміщено уздовж борта судна на причалі або на ліхтерах у зазначеному порту відвантаження. Тобто із цього моменту всі витрати й ризики втрати чи пошкодження товару має нести покупець. За умовами терміна FAS на продавця покладається обов’язок митного очищення товару для експорту (на відміну від умов попередніх видань ІНКОТЕРМС – тоді обов’язок митного очищення для експорту був покладений на покупця). Однак, якщо сторони узгодили, що обов’язки митного очищення товару для експорту бере на себе покупець, це потрібно чітко обумовити у відповідному доповненні до договору купівлі-продажу.

FOB (Free On Board (... named port of shipment) – Франко-борт (... назва порту відвантаження))

Термін «Франко-борт» означає, що продавець виконав постачання, коли товар перейшов через поручні судна у названому порту відвантаження. Тобто із цього моменту всі витрати й ризики втрати чи пошкодження товару має нести покупець. За умовами терміна FOB на продавця покладається обов’язок митного очищення товару для експорту. Цей термін можна застосовувати лише під час перевезення товару морським або внутрішнім водним транспортом. Якщо сторони не збираються поставити товар через поручні судна, слід застосовувати термін FCA.

CFR (Cost and Freight (... named port of destination) – Вартість і фрахт (... назва порту призначення))

Термін «вартість і фрахт» означає, що продавець виконав постачання, коли товар перейшов через поручні судна в порту відвантаження. За умовами терміна CFR на продавця покладається обов’язок з митного очищення товару для експорту. Цей термін можна застосовувати лише під час перевезення товару морським або внутрішнім водним транспортом.

CIF (Cost, Insurance and Freight (... named port of destination) – Вартість, страхування і фрахт (... назва порту призначення))

Термін «вартість, страхування і фрахт» означає, що продавець виконав постачання, коли товар перейшов через поручні судна в порту відвантаження. Продавець зобов’язаний оплатити витрати і фрахт, необхідні для доставки товару в зазначений порт призначення, але ризик втрати чи пошкодження товару, як і будь-які додаткові витрати, що виникають після відвантаження товару, переходять із продавця на покупця. За умовами терміна CIF на продавця покладається обов’язок митного очищення товару для експорту. Цей термін можна застосовувати лише під час перевезення товару морським або внутрішнім водним транспортом. Якщо сторони не збираються поставити товар через по- ручні судна, слід застосовувати термін CIP.

CIP (Carriage and Insurance Paid Тo (... named place of destination) – Фрахт/перевезення та страхування оплачені до (... назва місця призначення))

Термін «фрахт/перевезення та страхування оплачені до» означає, що продавець доставить товар названому ним перевізникові. Крім цього, продавець зобов’язаний оплатити витрати, пов’язані з перевезенням товару до названого пункту призначення. Тобто покупець бере на себе всі ризики та будь-які додаткові витрати після доставки товару в такий спосіб. Однак за умовами CIP на продавця також покладається обов’язок забезпечити страхування товару на користь покупця від ризиків втрати й пошкодження під час перевезення. Отже, продавець укладає договір страхування й оплачує страхові внески. Покупець має зважати на те, що відповідно до умов CIP продавець забезпечує страхування з мінімальним покриттям. За умовами CІР на продавця покладається обов’язок митного очищення товару для експорту. Цей термін можна застосовувати під час перевезення товару будь-яким видом транспорту, включаючи змішані перевезення.

CPT (Carriage Paid To (... named place of destination) – Фрахт/перевезення оплачені до (... назва місця призначення)

Термін «фрахт/перевезення оплачено до» означає, що продавець доставить товар названому ним перевізникові. Крім цього, продавець зобов’язаний оплатити витрати, пов’язані з перевезенням товару до названого пункту призначення. Тобто покупець бере на себе всі ризики втрати чи пошкодження товару, як й інші витрати після передачі товару перевізникові. За умовами СРТ на продавця покладається обов’язок митного очищення товару для експорту. Цей термін можна застосовувати під час перевезення товару будь-яким видом транспорту, включаючи змішані перевезення.

DAT (Delivered At Terminal (... named terminal of destination) – Постачання на терміналі (... назва терміналу))

Термін «постачання на терміналі» (новий термін, введений в ІНКОТЕРМС 2010) означає, що продавець виконав своє зобов’язання з постачання, коли надав покупцеві товар, розвантажений з транспортного засобу в узгодженому терміналі зазначеного місця призначення. Під терміналом розуміють будь-яке місце, в тому числі авіа/авто/залізничний карго-термінал, причал, склад тощо. Продавець несе всі ризики з доставки товару та його розвантаження в терміналі. Продавець не зобов’язаний виконувати митні формальності або сплачувати імпортні мита під час ввезення товару. Цей термін можна застосовувати під час поставок будь-яким видом транспорту.

DAP (Delivered At Piont (... named point of destination) – Постачання в пункті (... назва пункту))

Термін «постачання в пункті» (новий термін, введений в ІНКОТЕРМС 2010) означає, що продавець виконав своє зобов’язання з постачання, коли надав покупцеві товар, готовий до розвантаження з транспортного засобу, що прибув в узгоджене місце призначення. Продавець несе всі ризики, пов’язані з доставкою товару в узгоджене місце призначення. Продавець не зобов’язаний виконувати митні формальності або сплачувати імпортні мита під час ввезення товару. Цей термін можна застосовувати під час поставок будь-яким видом транспорту.

DDP (Delivered Duty Paid (... named place of destinati- on) – Постачання зі сплатою мита (... назва місця призна- чення))

Термін «постачання зі сплатою мита» означає, що продавець надасть товар, який пройшов митне очищення і не був розвантажений із транспортного засобу, що прибув у розпорядження покупця у названому місці призначення. Продавець зобов’язаний нести всі витрати і ризики, пов’язані із транспортуванням товару, включаючи (де це буде потрібно) будь-які збори для ввезення до країни призначення (під словом «мито» тут розуміють відповідальність і ризики за проведення митного очищення, а також за сплату митних формальностей, мит, податків та інших зборів). Тоді як EXW покладає на продавця мінімальні обов’язки, DDP припускає максимальні обов’язки продавця. Цей термін не можна застосовувати, якщо продавець не може прямо чи опосередковано забезпечити одержання імпортної ліцензії. Якщо сторони погодилися вилучити із зобов’язань продавця деякі витрати, що підлягають сплаті під час імпорту (зокрема податок на додану вартість), це потрібно чітко зазначити у контракті купівлі-продажу.